Мілєна Кіндзюк: Чи ви молитеся за заступництвом  до свого Сина?

Мар’яна Попєлушко: Молюся до Бога, бо до Бога потрібно молитися, а не до людей. Однак можна їх просити про заступництво перед Ним.

Чи це заступництво є корисним, о.Єжи допомагає Вам?

Чи можу я розголошувати все те, як він мені допомагає? Якщо хтось хоче знати, чи о. Єжи допомагає то нехай почне молитися за його заступництвом, тоді побачить і переконається.

Але отримали Ви благодать за заступництвом Сина…?

Не одноразово мені допомагав. Колись дуже боліли ноги і мені мали робити операцію. Коли поїхала до могили о. Єжи і там помолилася, то болі в ногах припинилися. Після того я цілий тиждень могла копати картоплю.

Пам’ятаю, що кілька років тому ви говорили, що хочете дочекатися беатифікації о. Єжи. Ця хвилина наступила, чи ви задоволені цим?

Я завжди тішуся. Чи добре чи погано, в житті завжди потрібно бути задоволеним. Господь знає, що для людини найкраще. Напевно такою була Його воля, щоб я дочекалася беатифікації.

Це важливо, що о. Єжи є піднесений до лику блаженних, бо хто у сльозах сіє, з радістю буде жати. Зі сльозами я його відправила на той світ, а тепер в радості буду його зустрічати…

Що з слів сина ви вважаєте  найголовнішим?

«Зло добром перемагай». Якщо люди у своєму житті реалізували ці слова, то були б кращими. А як самі станемо кращими то і країна стане кращою.

Ви, як матір святого, можете відповісти на питання, а що ж було найголовнішим у вихованні Сина?

На кожному кроці я говорила для дітей, щоб пам’ятали: «Нехай буде прославлений Ісус Христос». А як зустріну свого ближнього, то завжди кажу до нього «»Слава Ісусу Христу». Також коли іду до храму, серце з радості кличе: «Нехай буде прославлений Ісус Христос». О. Єжи знав, що в житті Бог є найголовнішим.

А як о. Єжи навчився молитися?

Будучи дитиною молився вдома разом з усіма. Молитва у нашій родині була спільною. В середу збиралися ми разом на кухні і молилися перед образом Матері Божої Неустанної Допомоги, в п’ятницю до Серця Ісуса, а в суботу до Матері Божої Ченстоховської. Так було завжди. Першу семінарію він мав у родинному домі. А що було в ньому доброго то це Божа благодать. Ісус Христос був для нього важливим. Тому вже змалку робив на столі маленькі вівчарики. Складав образочки, робив каплички, приносив квіти, навіть одягався так, аби виглядати як священик. Був міністрантом. Тими справами він просто жив.

Будучи міністрантом о. Єжи щоденно ходив до храму…

І то завжди. Неважливо яка була пора року, чи був дощ, чи сніг, чи мороз. Щоденно вставав о 5 ранку і чотири кілометри йшов лісом до храму – з Окопів до Суховолі. Будучи міністрантом не пропустив жодної святої меси. Ніколи не нарікав, що є втомлений. Така це була дитина.

Яким о. Єжи був в дитинстві?

Був доброю дитиною. Не потрібно було на нього кричати. Як я щось сказала то завжди прислухався. Дуже любив людей. Якась сила тягнула його до людей. З кожним хотів порозмовляти.  Жила біля нас одна старенька жінка, яка щоденно сама пасла свою корову. Єжи часто до неї приходив і любив з нею розмовляти.  Навіть вже будучи семінаристом як приїжджав на канікули то йшов до цієї жінки порозмовляти. Я йому завжди повторювала: «Люби людей, люби Бога бо до неба не проста дорога».

Як Син навчався у школі?

Коли готовився до Першого Причастя, то можна було помітити його величезне прагнення вчитися, був дуже терпеливий, витривалий і працьовитий. Отець настоятель мені колись сказав так: «Мамо, з цього хлопця може вирости найкращий, може також вирости найгірший; все залежить від вас, від вашого виховання». І старалася я його добре виховати. Без брехні. Він знав що в нашому домі ніколи не було брехні. І що не можна на дорозі піднести грушку, бо це є чуже.

Вас колись викликали вчителі до школи, аби поскаржитися на сина…

Вона хотіла  звернути мою увагу на те, що син дуже часто сидить у храмі і молиться Розарій. Він справді - щоденно після школи ходив до  храму молитися розарій. Я знала, що вчителька мене викликала, аби залякати нашу родину. Погрожувала, що дитина може отримати занижені оцінки з поведінки. Та мені напевно сам Дух Святий підказав і я відповіла їй, що є воля до віросповідання. Кожний як хоче так живе. І оцінки йому не занижували, а на розарій як ходив так і далі продовжував.

Чи ви відчували, що Син стане священиком?

Я роками просила про це Бога. Я молилася щоб бути матір’ю священика. І вже тоді коли носила його від своїм серцем, я пожертвувала його Богу. Але чи тому він став священиком? Чи мене Господь вислухав, чи когось іншого, сам Бог знає…

Чи його рішення про те, щоб стати священиком не було для вас несподіванкою?

Для мене це була несподіванка. Але Господь дав мені благодать, а благодать треба приймати.

Чи ви пам’ятаєте цю хвилину, коли прийшов до вас Син і сказав, що йде до семінарії?

Після випускного вечора поїхав до Варшави і там здав документи до семінарії.

Семінарію вибрав у Варшаві напевно тому, що недалеко був Нєпокалянув. А він дуже любив це місце. Говорив багато про святого Максиміліана Кольбе. Він був для нього взірцем.

Я тішилася, коли Син став священиком і завжди молилася, щоб він був вірним Господу, бо це в житті найголовніше.

Будучи семінаристом до дому приїжджав рідко?

Найчастіше це були зимові або літні канікули. Але допомагав нам трохи на жнивах і під час  будови стодоли. Однак мав слабке здоров’я. Особливо після армії. Багато в армії пережив, але ніколи нам про це нічого не говорив. Лише після смерті його колеги з армії розказували нам про те, що там коїлося. Розповідали, що був такий випадок, коли він стояв босий на снігу, тому що не хотів віддавати свій Розарій.

Потім вже приїжджав рідко. Колись, вже будучи священиком сказав мені: «Мамо, ви мали багато дітей і добре їх стерегли, а я маю набагато більше дітей і колись перед Богом треба буде відповісти мені за них…». А коли був вдома останній раз перед смертю то залишив мені сутанну, щоб її зашити. І не знаю чому, але сказав: «Заберу її наступним разом. Або ж якщо щось трапиться, то мама буде мати пам’ятку». І тримаю цю пам’ятку до сьогодні.

Чи ви боялися за нього, коли був священиком у Варшаві?

Я боялася як і кожна мати. Але що ж треба було зробити? Він сам знав, що має робити. Зрештою я віддала його Церкві і не могла від Церкви забрати.

Отець Єжи ніколи нам не розказував, що робить в Варшаві. Але я знала, що за ним слідкували, що всюди за ним їздили, навіть тоді коли приїжджав до нас до дому. Робили багато фотографій. Не любив цього.

Був відважним. Бо якби не було в ньому відваги, то не пішов би такою дорогою.  Знав добре, що якщо пішов служити Господу, то повинен бути вірним  до кінця.

Відразу після похорону о. Єжи ви сказали, що виконавці смерті не з сином а тільки з Богом боролися…

Так. Тому що вони вдарили не в Попєлушко, але в сутану. Вдарили в Церкву. Для мене його смерть це є камінь на ціле життя. Що тут говорити, це така велика мука і рана. Відновлюється стара рана, а ця рана завжди є і буде, бо хто може щось таке забути.

Але я нікого не осуджую, не прагну  смерті. Господь сам колись осудить. Нехай Господь їм дарує. Найбільше я буду тішитися з їх навернення.

Розмовляла: Мілєна Кіндзюк